Я з доброї сім’ї, тому ми з чоловіком жили набагато краще, ніж його сім’я. На жаль, мама мого чоловіка, Валентина Олександрівна, не могла змиритися з тим, що одружившись зі мною, якість життя її сина стала набагато кращою. З молодшою сестрою чоловіка, Олесею, ми навпаки, потоваришували. Ми разом ходили магазинами та на фітнес. Я її, скажімо так, спонсорувала. Мене це не напружувало – я була рада зробити приємно сестрі чоловіка.
Коли я дізналася, що скоро стану мамою, я перестала проводити так багато часу з Олесею, ми почали віддалятися один від одного. На її пропозиції кудись сходити чи пройтися магазинами, я все частіше відмовляла в такому стані було не до розваг. Мій тато взяв чоловіка до себе на роботу. Він трудоголік, і від свого помічника він вимагав повної самовіддачі. Вихідні моєму чоловікові перепадали рідко, в більшості випадків – тільки якщо я дзвонила татові та влаштовувала істерику. Коли дитина нарешті народилася, я зітхнула з полегшенням і вирішила найняти няню мені на допомогу.
Перебравши кілька кандидатур, надісланих агентством з підбору персоналу, я не знайшла відповідну для мене жінку. Олеся, дізнавшись про мої пошуки, запропонувала свою кандидатуру – вона саме знаходилася у пошуках роботи. Я добре до неї ставлюся, але вона – абсолютно безвідповідальна людина. Залишити включеною праску, забути про чайник на плиті, не взяти із собою гроші — вона просто ідеальний зразок розсіяної людини. Я їй відмовила, пом’якшивши відмову подарунком. Олеся, серйозно образившись на мою відмову, приєдналася до Валентини Олександрівни у ненависті до мене. Коли Мілі, нашій дочці, було два роки, чоловік випросив відпустку, вперше за кілька років роботи на мого тата. Тато, скрипучи зубами, відпустив свого зятя, якого готував собі у помічники і кому він хотів передати свій бізнес. Няня відмовилася їхати з нами, і ми вирішили залишити дитину у місті. Чоловік зателефонував своїй мамі, і вона погодилася кілька тижнів пожити в нас удома, доглядаючи онуку.
Ми повернулися додому, там був порядок, дочка була в захваті від часу, проведеного з бабусею. Валентина Олександрівна навіть спромоглася люб’язно зі мною поспілкуватися. Ми викликали їй таксі та вона поїхала додому. Виявилось, що поки нас не було, до нас приходила Олеся. Дізналася я про це, коли підняла істерику з приводу зниклої сережки з діамантового гарнітуру. Чоловік зателефонував своїй мамі і спитав, чи не бачила вона сережку. — Олеся приходила, Милочка знайшла скриньку з коштовностями і вони грали, але я, як побачила це неподобство, одразу наказала їм все покласти на місце. – повідомила нам Валентина Олександрівна. Я перерила весь будинок у пошуках зникнення. Чоловік заспокоював мене: — Знайдеться, не хвилюйся, мама з сестрою не могли її взяти. Я не вірила чоловікові. А останні сумніви відпали, коли Олеся виклала фотку до Інстаграма з останнім айфоном у руках. Я відразу зрозуміла — вона вкрала мою сережку.
Сам комплект коштував не одну тисячу – пара сережок та обручка – це був подарунок батьків на 20-річчя. Я сіла в машину, посадила туди Мілу, і ми поїхали до Олесі. Я влаштувала їй страшну сцену, розбив її телефон і вилаяв з ніг до голови, пригрозивши що напишу на неї заяву, якщо вона не поверне мені сережку. Олеся клялася, що не брала її, телефон їй подарував мій чоловік, але я їй не вірила — факти були на обличчя. Чоловік підтвердив факт подарунка. Я відмовилася вірити, і його словами я була впевнена, що він покриває сестру. Я вигнала його з дому і змусила тата його звільнити. Чоловік подав на розлучення. Сережку мені принесла няня через місяць після всього, що сталося. Вона лежала в баночці з-під кіндера в Милочкіних іграшках. Я схопилася за голову – що я наробила? Я зателефонувала до чоловіка і попросила про зустріч. Він сказав, що нам нема про що розмовляти, якщо справа не стосується Мили.
Я почала вибачатися, але він тільки хмикнув: — Я знав, що твоя сережка десь у хаті. Радий, що ти знайшла пропажу, і повісив слухавку. Я з’їздила до Олесі, просила вибачення у неї, просила, щоб вона поговорила зі своїм братом, щоб він мені пробачив. — Як я можу, Ваша Величність? Хіба ми, прості смертні, гідні спілкуватися з Вами? Йди звідси! — посміялася Олеся і виставила мене за поріг. Батьки сказали, що я сама у всьому винна, що тут вони мені не помічники. Я не знаю, що мені робити, я люблю чоловіка, я каюся за свої звинувачення. Зрештою кожна людина має право на помилку. Одна тільки Валентина Олександрівна мені зателефонувала і мене підтримала: — Дай їм час, ти їх дуже образила. Не переймайся, все налагодиться. Ти гарна, лише трохи імпульсивна. Дай їм охолонути. Сиджу, чекаю, доки вони «охолонуть». Але мені здається, що вони мене ніколи не пробачать. Чоловік відмовляється забирати позов про розлучення. Я в розпачі. Знаєте, я ось тільки зараз задумалася – ми ніколи не купували Мілі Кіндер.