Минуло сорок днів. Валерій, як завжди, приїхав із роботи. Лариса метушливо ставила вечерю на стіл. Але він, як сів, так і сидів. — Ну, може вистачить уже, Валерчику. Усі ми там будемо. Він підняв голову і глухо сказав: — Це правда? — Лариса, почувши недобре, прошепотіла. -Що правда? Він підвівся і вперся в неї важким поглядом: — Що тієї ночі тебе вдома не було?
— Ні, Валерко, і не вмовляй. Не потрібна мені твоя сестра у домі. Тим паче хвора. Як їй добре було, то майже носа не показували. А як злягла, допоможіть. Ні-ні-вимовляла Лариса чоловікові. — Ну, Лоріку, одна вона в мене і залишилася. З десяти років вирощувала. І що мені тепер накажеш, на вулиці її покинути – умовляв Валера дружину. Лариса розлютилася-вічно так, вирішувати щось обов’язково мені. Ти не забувай у чиєму будинку ми живемо. У моєму, який мені батьки подарували. А ви свій продали, щоб Іринці твоїй перший внесок за квартиру зробити було чим. А де тепер це житло? Правильно. Продала вона її та всі гроші на лікарів спустила. Зроду тільки для себе коханої намагалася. А як припекло, заберіть до себе. Тож я від неї хорошого в житті бачила – нічого. Валера також підвищив голос. – Так уже й нічого. А хто наше весілля сплатив? А хто тобі речі сумками із міста возив? А халупу, яку подарували твої, на чиї гроші відремонтували? А ти кажеш. Невдячна, – і нервово заходив по кімнаті. У хаті зависла тиша. Але не довго. Лариса вже спокійніше наводила свої аргументи: — Ну дивись.
Вона лежача, це раз. Ти на полях цілодобово, це два. Доглядати її буде хто? Мені? Ти уявляєш, що це таке? Брудні пелюшки, дорогі памперси. А де гроші взяти? Валера змахнув рукою: »Вирішуй, Ларисо. Відмовишся, я теж з дому піду. Орендую житло і за Іриною сам доглядатиму. А ти живи як хочеш. На розлучення можеш сама подати” – і вийшов із кімнати. Лариса замислилась. Красою і поступливим характером вона не може похвалитися. Щоб за Валерку вийти, стільки інтриг вона провернула. Не моргнувши оком, у подруги під час вагітності забрала. А Валерку переконала, що не його син, а від приїжджого хлопця. Він і повірив, і тепер у бік Гальки і не дивиться. А таке кохання було. І не працює Лариса, бо кому хочеться ламатися за три копійки. А Валера в неї молодець, завжди гроші добрі приносить. А раптом справді піде? Вона кинулася слідом і обняла чоловіка за плечі. — Ну, вибач ти мене, недалеку. Просто розгубилася я, адже ніколи не доглядала. Везь сестру, Валера. Нехай у нас мешкає. Може, й полегшує їй. Він обернувся і зі сльозами на очах, поцілував її: — Я знав, Ларочко, знав. Ти в мене найкраща у світі. То завтра ж і виїжджаю. А ти поки їй місце прибери, щоб було зручно.
За день до будинку під’їхала спеціальна машина і з неї на ношах винесли Ірину. Лариса як побачила, ахнула. Замість активної повненької жінки, на ношах лежала втомлена і худорлява жінка. Жаль мимоволі кольнула її серце. І почалися будні. Якщо спочатку Лариса, долаючи емоції, обтирала чоловіка сестру, то через тиждень збунтувалася. — Не можу більше. То їй води подавай через кожні п’ять хвилин. Годувати починаю, все негаразд. А мені все це пері – скаржилася вона чоловікові. — Ну, потерпи трохи. Скоро Новий курс лікування починається, може, легше буде – заспокоював її Валера. – Я навіть сходити нікуди не можу. Ні в кіно, ні до подруг. Сиджу як прив’язана, — плакала вона.
Зрештою, їй усе це набридло. Поки Валера був на роботі, вона почала залишати Ірину одну. Приходила пізно перед приходом чоловіка. -Тільки спробуй. До притулку відправлю – казала вона Ірині. Та покірно опускала очі й мовчала. Мабуть, не хотіла сварок між подружжям. А восени послали Валереві збирати зерно в інший район на тиждень, два. Жінки залишилися самі. — Воду я тобі на тумбочці поставлю, захочеш, дістанеш. Менше під себе ходи, а то так і мокрою лежатимеш. А я піду з подругами погуляю. Ірина тихо почала благати: -Не йди, Ларисо, будь ласка. Відчуваю, погано мені зовсім.
А я віддячу тобі. Лариса пирхнула: -Чим? Памперс? Ірина показала рукою на валізу: — Відкрий його. На чорний день відкладала. Лариса квапливо відпорола нерівний шов і відкрила скриньку. — Нічого собі. Ось куди ти гроші витрачала. Який ланцюжок, які обручки — і квапливо начепив усе на себе. Покружляючи перед дзеркалом – гарне — і побризкала духами. — Ну, я пішла. Таку красу треба обов’язково дівчатам показати. Нехай заздрять – Ірина простягла безсило до неї руки. — Ларисо, ти ж обіцяла — але почула тільки цокіт підборів на ганку. Лариса прийшла під ранок, напідпитку. Такого фурору вона не чекала. Навіть хлопці молоді та гарні, навперебій на танець запрошували. — Ну, як ти тут? Вибач, що затрималася трохи, — захихотіла вона і ввімкнула світло. І застигла. Ірина лежала на підлозі, а в сантиметрі від неї валялася розбита склянка. Старенькі шалено хрестилися і шепотіли: як прикро. А Лариса, відчуваючи свою провину, удавано сумувала. І лише боялася, щоб чоловік не довідався, що тієї ночі Ірина була одна, поки його дружина на танцях стрибала. Коштовності вона завбачливо приховала. Минуло сорок днів.
Валерій, як завжди, приїхав із роботи. Лариса метушливо ставила вечерю на стіл. Але він, як сів, так і сидів. — Ну, може вистачить уже, Валерчику. Усі ми там будемо. Він підняв голову і глухо сказав: — Це правда? — Лариса, почувши недобре, прошепотіла. -Що правда? Він підвівся і вперся в неї важким поглядом: — Що тієї ночі тебе вдома не було? — Та ти що, не вір нікому. На моїх руках Іринки не стало. — Обдурюєш! Все ти вигадуєш. Я від тебе йду. Не хочу тебе більше бачити. Егоїстка зі зміїною душею! Валерій пішов до Галини та сина. А Лариса до міста подалася. Не дуже приємно, коли тебе все засуджують і навіть батьки. Продала будинок за безцінь і поїхала. Зняла собі квартиру, насолоджувалася міським життям. А як гроші почали закінчуватись, вирішила прикраси у ломбард віддати.
Сама їх одягати не могла. Від кілець пальці одразу набухали. Ланцюжки свербіли, а від сережок вуха хворіли. Принесла все своє «багатство» оцінювачу, той не поскупився і дав гарну суму. На радощах вона вирішила порадувати себе. Купила красиву сукню та різних делікатесів. Імпровізований бенкет закінчився стаціонаром. Щось із продуктів було неякісне. Так Лариса у свої неповні тридцять п’ять стала прикутою до ліжка. Довелося повернутися до рідного села до батьків та із заздрістю спостерігати за щасливими Валерою та Галиною. Ось, а ви кажете, що бумеранга не існує. Ще як є.
