Бабусю Віру колись в селі всі дуже любили і поважали, в свій час вона працювала в місцевому медпункті лікаркою, і навіть коли вийшла на пенсію, поки мала сили не переставала допомагати людям. Тільки от тепер вже зовсім немічна стала, з своєї старенької хати майже не виходить – як-не-як, а старенькій виповнилося 90 років, вік більше ніж поважний.
На дворі стояло спекотне літо, достигали запашні груші. Маленька Оксанка гралася з своїми подругами у дворі, а Ірина, її мама від ранку поралася на кухні, одним оком поглядаючи під грушку, де її 8-ми річна донечка з такими ж дівчатками гралися ляльками. Ірина любила спостерігати за ними, за тим, як вони щиро, по-дитячому, відтворювали часом далеко не прості життєві ситуації. Що не кажи, а діти таки вчаться від нас, дорослих.
Цього разу Ірина знову підслухала їхню розмову. Її донечка Оксанка таким поважним голосом наказувала своїм «дітям» – лялькам Барбі, яких рядочком поскладала на лавочці під грушею:
– Діти завжди повинні слухати своїх батьків. Що мама сказала – те закон. Гідними маєте вирости, щоб я в старості мала біля кого голову прихилити. На те й вони є діти, щоб потім батьки старості не боялися.
Ірина щиро розсміялася, бо в Оксанчиних словах впізнала свої. Це вона так завжди наказує своїх дочок: 13-ти річну Олесю і 8-ми річну Оксанку. Мовляв, зараз я вас люблю, піклуюся про вас, а колись настане час і ваша допомога буде мені потрібна. Бачила Ірина, що молодша донечка мамину науку запам’ятала.
Жінка вийшла на ганок і окликнула доньку:
– Оксанко, а йди но сюди. Я ось борщу гаряченького зварила. Віднеси бабусі Вірі. Напевно, бiдолашна сьогодні ще нічого не їла.
Оксанка залишила свої ляльки неохоче, але не послухати маму не могла, наказала їм сидіти тихо, взяла баночку борщу і побігла через дорогу до сусідки, бабусі Віри. Дівчинка дуже любила бабусю Віру, її рідна бабуся вже багато років була на заробітках в Італії, тому до сусідки вона прикипіла, як до рідної – горнулася до неї, часом прибіжить на подвір’я, обніме бабусю, та дасть їй цукерку і каже, щоб ще приходила.
Надворі вже був полудень, в хаті бабусі Віри було чисто і охайно, Ірина часто навідувалася до літньої сусідки допомогти їй по господарству. Дівчинка не побачила бабусю у дворі, тому забігла до хати, бабуся Віра ще лежала в ліжку.
– Бабцю, вам тут мама смачненького борщику передала.
Оксанка поставила борщ на стіл і дивилася, як бабуся жадібно сьорбає його, розмочуючи в ньому кусок черствого хліба, якому було вже днів зо п’ять.
Літня жінка побачила, що дитина уважно придивляється до неї, на очі набігли сльoзи:
– Дякую тобі, дитинко, – повитиравши в рушничок лице, нарешті промовила бабуся. І мамі спасибі передай – такого смачного борщу я ще зроду не їла, – намагалася піджартувати старенька, та з очей уже рясно текли сльoзи.
Оксанка пообіцяла, що ще прийде ввечері, а поки мусить бігти, бо її чекають подружки.
– Мамо, а що, у бабусі Віри дітей не було? Чому вона сама живе і ніхто за нею не доглядає? – запитала схвильовано Оксанка.
– Чому ж не було, було – аж троє. Старшого сина уже на цій землі нeмає, а два молодші багато років назад виїхали в Канаду. Так жодного разу додому і не повернулися. От тітка Віра і хазяйнує сама, якби не сусіди, давно б пропала жінка. Останнім часом вона зовсім немічною стала, тому нашим обов’язком є їй допомагати.
Оксанка задумалася на хвилинку, попленталася до своїх ляльок і настільки це можливо, зовсім по-дорослому до них сказала:
– Тільки спробуйте мені поїхати в ту Канаду. Я вам покажу…
А через кілька днів, в суботу зранку, село облетіла сумна новина – нe стaло бабусі Віри. Ірина зателефонувала сину в Канаду, а той сказав, що сумує, але не приїде, пообіцяв передати гроші і попросив Ірину гідно провести його маму в останню путь.
Ірина пішла на пошту, щоб отримати переказ. А Оксанка безтурботно гралася на подвір’ї ляльками: «Тільки спробуйте мені в ту Канаду поїхати…».
