Я дав притулок свою племінницю, і одного разу попросив її приготувати вечерю. Її відповідь мало не вирішив мене дару мови!

ИНТЕРЕСНОЕ

Ближче до вечора зателефонувала сестра з Харкова. — Виручи, братик! Настя наша в Київ зібралася. Хоче там роботу знайти. Притулок ій даси , поки вона житло вибере? — Ну а що, не родич, чи що. Звісно! — Я зустрів племінницю, все, як годиться. Поселили її в дитячій з дочкою. — Настя, ти б хоча на вечерю що-небудь легеньке приготувала. Я ж після роботи відразу за плиту стаю, — попросила дружина. — А я вам не служниця!

Род ичів у нашій сім’ї не просто багато, а дуже багато. У тата, якого вже з нами немає, вісім братів і сестер, у всіх діти, онуки. Ми не так часто збираємося разом, але зв’язок підтримуємо. Найбільше дістається мені, адже мене «угораздило» жити в головному місті нашої України, а саме в Києві. Взагалі-то, я звик. Ну, приїдуть гості рази три на рік, поживуть тиждень. Нічого, що у нас двокімнатна квартира, в тісноті та не в образі. Я в ці дні тільки й роблю, що за продуктами бігаю, але рідня є рідня. Чи не збіднію. Пару місяців назад дзвонить мені двоюрідна сестра з Харкова: — Володя, тут моя Настя зібралася роботу в Києві шукати. Ти вже притулок їй даси на тиждень, будь другом! — Не питання, — відповідаю, — нехай поживе, поки не влаштується. Зустрів Настю на вокзалі, привіз додому і поселив в дитячій, зі своєю донькою-школяркою.

Планів у дівчини — гора. На роботу, каже, влаштуюся, житло собі орендую. Дійсно, щоранку племінниця йшла на співбесіди, а ближче до обіду поверталася і утикані в комп’ютер або телевізор. Через пару днів моя дружина її просить: — Настя, ти хоч на вечерю що-небудь простеньке приготуй. А то я з роботи повертаюся і до плити встаю. Нас четверо, між іншим, і все їсти хочуть. Племінниця у відповідь ображено очима кліпає: я, мовляв, в гостях, як вам не соромно? Так і прожили майже місяць. Дружина з роботи-і до плити. Я з роботи — і за пилосос. Дочка тим часом чашки і тарілки, залишені Настею, по квартирі збирає. Принцеса наша пів дня по співбесідах ходить, пів дня ледарює. — Настя, що у тебе з роботою?

— не витримав я, — Невже за місяць нічого не знайшла? — Ну а що, мені на десять тисяч погоджуватися? Це ж Київ! Всі говорять, що у вас тут менше ніж за тридцятку тільки не мудрі працюють. Загалом, я і за двадцятку погоджуся, тільки ніхто не пропонує. Майже всюди-випробувальний термін. А минулого тижня один «мудрий» взагалі запропонував безкоштовно стажуватися! — Слухай сюди, — задаю я питання рубом, — тиждень тобі даю, а потім йди, куди хочеш! Ми вже втомилися тебе годувати і обслуговувати.

— Ох, спасибі тобі, дядько Володя, за доброту, за ласку, — баламутить Настя, — А ти що, безкоштовну домробітницю захотів? Ага зараз! Не знаю, що на мене найшло, але я вигріб із шафи всі речі Насті, склав їх у валізу і виставив його в передпокій. Чи треба розповідати, що на наступний день я був змушений відключити телефон? Мені дзвонили ро дичі з усіх куточків нашої країни і звинувачували мене в тому, що ми в своїй столиці геть втратили своє коріння і людські почуття. А ще в тому, що ми, ледарі, намагалися експлуатувати нещасну бідну ро дичку. Дякую Насті за багату фантазію і довгий язик. Думаю, тепер дуже довго моя сім’я буде жити спокійно.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *