Через тиждень після пологів повертаюся додому, а у нас гості. Двоюрідний брат чоловіка приїхав вступати до інституту. Гаразд, думаю, хай поки документи подає, поживе. Було неприємно, що мене не запитали, але я змирилася. Тим більше, як я думала, це ненадовго.
Вранці сплю. Це дитя 18-річне мене будить о сьомій ранку і заявляє: — Я хочу снідати. Я спросоння йому відповідаю: — Сходи, кашу зігрій себе. Або пельменів звари, там в морозилці пачка повинна бути. — Я не можу, я не знаю як. Мама сказала, ти мене годувати будеш. А я страшенно хочу спати: дочка прокидалася кожні дві години, як за розкладом.
А такий рваний сон позбавляє сил геть. — Веня, ти не маленький. Поклав в тарілку, сунув в мікрохвильовку, через п’ять хвилин дістав і поїв. Нічого важкого. Він пішов. Я заснула. Знову розбудив він мене через півгодини. — Звари мені каву. — скомандував мені недоук. — Не ходи до мене в кімнату, будь ласка, мені це неприємно. Хочеш кави — гугл тобі в допомогу. — Але мама сказала … — почав він, але я тут же його перебила. — Мені плювати, хто і що тобі сказав. Я тобі не нянька. Вийшов звідси! Перепрошую, але сплю я поруч з донькою, практично, в чому мати народила. Іноді скидаю з себе ковдру.
І мені зовсім не хочеться, щоб цей молодик перебував у моїй спальні, поки я сплю. Від наших нашіптувань прокинулася донька: я встала, поміняла їй підгузник, і стала її годувати. І він знову приперся! -Не можу свій зарядник знайти, даси свій? Я тримаю на руках чмокаючу дитину, а він увійшов і вирячився! Тут я не стрималася і вигнала його, приставивши до дверної ручки стілець, для надійності. Дочка наїлася і заснула, я лягла поруч і тільки почала засипати, як мені подзвонила тітка чоловіка: — Ось так ти проявляєш гостинність? Навіть кави хлопчикові налити не можеш! М’ясо вони взяли, а погодувати дитину не можуть! — почала волати вона в трубку. — Маргарита Василівна, я ще сплю. У мене дитина, яку я годую, тому що вона маленька.
А вже, вибачте, ваша 18-річна дитина цілком здатна погодувати себе сама. До речі, ваше м’ясо Веня вчора один і зжер. Всього найкращого! — я відключила телефон в надії виспатися. До обіду дочка ще два рази прокидалася, потім сита і переодягнена засипала. Ходити було важко — самій народжувати мені було не можна, тому був плановий кесарів розтин. Я добрела до кухні і отетеріла: каструля з пригорілою кашею, на столі половина пачки вже розморожених пельменів, в раковині — купа тарілок, хліб з крихтами на столі. Посеред цієї пишноти сидів Веніамін і тріщав по телефону: — Так, зустрінемося. У мене переночуєш, якщо що.
Ні, домашні не проти, я у брата живу. Беруші з собою візьми, а то тут личинка вічно кричить, спати не дає. Образа накотилася на мене з головою: приперся в чужий будинок, не дає мені спати, влаштував срач і ще ображає мою дитину. Я постукала йому по плечу: — Веня, доброго ранку. Він злякано підскочив, буркнув у трубку: — Я передзвоню. Валя, а ти чого прокинулася вже? Давно тут стоїш? — Давно. І не треба кликати гостей в чужий будинок, тебе тут одного вистачає. Подзвони своїй матері і скажи, щоб вона зняла своїй личинці квартиру.
Тут ти не залишишся. І кухню прибери за собою, будь добрий, я тобі не служниця. — Я ж жартома, так ласкаво діточок називають: личинка, личиночка. — почав він виправдовуватися. — Уяви собі, у мене є інтернет і я знаю, кого називають личинками. Дзвони матері. — я пошкандибала назад в спальню. Увечері чоловік прийшов з роботи і накинувся на мене зі звинуваченнями: як я смію гнати бідного хлопчика. — Скоро тітка Маргарита приїде, розібратися хоче, чому ти її дитину ображаєш. — Послухай, у мене немає ні часу, ні бажання обслуговувати 18-річну бліду неміч, яка себе навіть погодувати не в змозі. Я доглядаю за нашою дитиною. Він сьогодні обізвав нашу дочку «личинкою», ще й в гості когось запросив, з ночівлею.
Як думаєш, це нормально? Звати гостей в чужу квартиру, де є маленька дитина? І я впевнена — це тільки початок. Варто «хлопчикові» у нас обжитися, ми з тобою горя хапнем. Я приймаю превентивні заходи: він повинен з’їхати. — пояснила чоловікові я свою позицію. Веню ми здали його кричущій матері з рук на руки. Не буду розписувати той перелік образ, що ця баба на мене вивалила. Я в усьому винна: і голодом дитяточка морила, і уваги то я йому не приділяла. Закривши двері за кричущаю жінкою і її синочком, я зітхнула з полегшенням. А взагалі, мені цікаво, як вона взагалі додумалася відправити свого недоука в будинок, де скоро з’явиться немовля? Та ще й правила пристойності не пояснила?
