Анна Петрівна сиділа в сквері лікарні і гірко плакала. Нині їй виповнився сьомий десяток, але жоден родич не приїхав і навіть не подзвонив
Однак сусідка по палаті, Євгенія Сергіївна, привітала її, а ще піднесла подаруночок. Також санітарка Машенька яблучком пригостила. Пансіон досить пристойний, однак співробітники були байдужі до цієї ситуації.
Природно, всім відомо, що це місце, куди привозять людей похилого віку доживати свій вік їхні діти, коли їм вони вже були не потрібні. А Ганну Петрівну туди привіз син, за його словами набратися сил і полікуватися, але насправді Ганна Петрівна просто-напросто починала заважати невістці.
Так як квартира була її, син попросив написати на нього дарчу. У той час, як Анна Петрівна підписувала дарчу син клявся, що вона буде жити в своєму будинку і все у неї буде добре. Однак все сталося не так, родичі приїхали до неї, і у них розгорілася війна з невісткою.
Невістка завжди була чомусь не рада, то не так їжу зробила, ванну не помила і так далі. Син спочатку заступався, але далі йому самому набридло, кричати почав. Далі Анна Петрівна стала помічати, що вони весь час між собою про щось перемовляються, але, варто було їй з’явитися – відразу замовкали.
І одного разу зранку синочок заговорив, мовляв, підлікуватися їй треба, розслабитися. Анна Петрівна ж, подивившись прямо в очі, запитала:
– Невже в притулок хочеш мене здати?
Той розчервонівся, після чого розгублено відповів
– Мама, що ти таке кажеш, це всього лише оздоровниця. Пробудеш там місяць, після чого додому повернешся.
Завіз її, квапливо підписав деякі документи і досить скоро пішов, давши обіцянку, що швидко повернеться.
Але повернувся він лише раз: привіз 2 яблука і апельсина, поцікавився про те, як йдуть справи, і, навіть не вислухавши толком, поїхав.
Ось так і живе вона тут два роки.
Синок так і не забрав рідну матір, і вона вирішила зателефонувати на домашній телефон. У трубці почувся голос зовсім незнайомих людей, і виявилося, що квартира вже продана, а місце проживання сина невідоме. Багато ночей Анна Петрівна проплакала, знаючи, що вона залишиться тут. Найприкріше було те, що довелося образити дочку заради сина.
Анна народилася в селі. У ній і чоловіка собі знайшла, ним виявився однокласник. Жили вони у величезному будинку, була худоба. Не були багатіями, але й не голодували. Але одного разу приїхав з міста сусід і розповів, як же жити в місті чудово. Що і зарплата прекрасна і жити є де.
Тут же чоловік захотів в місто. У підсумку умовив. Все продали і переїхали. Без квартири подружжя не залишилося. Пізніше взяли меблі і стару машину. А на ній чоловік потрапив в аварію.
На жаль, Петро (чоловік Ганни) помер. Анна залишилася одна, а у неї в той час було дві дитини. Щоб не залишитися голодними і не одягненими довелося підлоги підмітати в під’їздах. Сподівалася на те, що дітки будуть допомагати, однак не вийшло.
З сином сталося щось дуже погане і довелося брати борги, тільки щоб в тюрму не посадили, далі 2 роки вона ці борги і віддавала. Далі дочка, Даша, чоловіка собі знайшла, а там і дитина з’явилася. Спочатку все добре проходило, а після року хворіти почав. З роботи вона звільнилася, треба було з онуком лікарні відвідувати. Діагноз виявити тривалий час у лікарів не виходило.
Далі виявилося, що у дитинки хвороба, яку можуть вилікувати тільки в інституті. Однак там величезна черга. За час, поки лікували онука, чоловік пішов від Даші, але житло залишив. У лікарні вона завела знайомство з якимось чоловіком, дочка якого хворіє на ту ж хворобу.
У підсумку вони вирішили жити разом. Після п’яти років її тодішній чоловік серйозно захворів, і були необхідні гроші. Вирішила Даша попросити у матері. А у неї гроші були, але вона хотіла передати їх синові, на квартиру. А чужій людині Анна віддавати гроші не хотіла, тому й відмовила.
Даша дуже образилася і зопалу викрикнула, що Анна їй більше не мати і що допомоги від неї не буде.
З тих пір пройшло 20 років, а вони все не спілкуються.
Чоловік вилікувався, і вони з Дашею і дітьми поїхали жити до моря. Природно, Анна тепер шкодує про це.
Анна Петрівна, вставши з лави, пішла в пансіонат.
Раптово, вона почула:
– Мамочко!
Серце забилось з шаленою швидкістю. Анна повернулася. Це її дочка.
– Яка я рада, що тебе знайшла … Брат адрес не давав, однак я йому судом пригрозила, а він і злякався.
Вони пройшли в пансіонат і присіли на кушетку.
– Вибач мене, будь ласка, за те, що не розмовляла довго. Мені дуже соромно. А потім ти мені в сон з’явилася. Уві сні ти ходила по лісі і плакала. Загалом, дуже великими зусиллями я роздобула твою адресу і приїхала. Збирай речі, ти їдеш зі мною.
Мати обняла Дашу і сльози потекли з її очей. Тільки це були сльози радості.