Даша погано пам’ятала своїх батьків. Коли мами не стало, тато не захотів вовтузитися з маленькою дитиною. Відвів до бабусі в село, залишив маленьку дівчинку біля хвіртки і поїхав в невідомому напрямку. Баба Зоя була в сараї і не могла бачити, як під’їжджала машина, тільки почула, як грюкнули двері і від’їхала.
«Кого там принесло?» — подумала бабуся і пішла подивитися. Вийшовши на вулицю, вона побачила маленьку дівчинку. Внучка стояла і і трималася за хвіртку.
«Ось Вовка йолоп! Кинув дитину і поїхав. Хоч би слово сказав»- вилаялася баба Зоя і занесла внучку в будинок. Увечері з сінокосу повернувся дід Захар, і побачивши онуку запитав:
«Що? Вовка привіз?»
Привіз. Кинув Дарину під парканом і поїхав назад. Правильно люди кажуть: «Дитина крім матері нікому не потрібна». Що за молодь пішла? — вони ще довго бурчали з приводу нинішніх звичаїв, а як стемніло пішли спати.
Йшов час. Люди похилого віку виховували внучку як могли, по-своєму, по-старечому. Вчили людей поважати, природу любити і як господарство правильно вести, як за коровою ходити, як поросят з курми годувати. Дарина швидко підростала і ставала гарною помічницею для бабці з дідом.
Баба Зоя і дід Захар натішитися не могли, дивлячись на свою внучку, яка як дві каплі схожа на маму. Та теж від батьків не відходила, все допомогти старалася. Тільки от не стало дочки, правда пам’ять про неї хороша залишилася. Ось уже, скоро школу закінчить, зовсім наречена. Якось увечері, завів дід Захар розмова:
«Дарина зовсім велика стала, школу закінчує з відзнакою. Їй би далі, десь вчитися, кмітлива вона».
«А чого вчитися? Прийде час, видамо заміж і нехай близько біля нас живе. Зараз часи такі, без навчання нікуди. І то правда» — погодилася баба Зоя.
Дістали останні гроші, що на похорон собі залишали і відправили внучку в місто розуму набиратися. Вступила Дарина в економічний. Відучилася. З червоним дипломом повернулася в село. Не спокусила її міська метушня. Зраділи тоді люди похилого віку її приїзду. Не забула, приїхала, не кинула одних свій вік доживати, вирішила Дарина село піднімати, фермерством займатися.
Вибила землю, кредит, людей найняла. Ферму хорошу побудували, корів накупила. Загалом, розумниця дівка. Людей правда, не вистачало, от і подала вона оголошення в газету, мовляв люди потрібні. Платити добре обіцяла, житло надати. Для цієї справи пару покинутих будинків відремонтувала.
Не скажемо, що народ пря до неї повалив, тільки ось з’явився один чоловік. Брудний, зарослий, одежинка порвана, видно добре його життя попсувало. Прийшов до Дарини і назвався її батьком. Нічого не просив, ні грошей, ні прощення, тому що розумів, що не можна кинути дитину, а через 25 років просто прийти і сказати: «пробач».
Тільки одного батько попросив: поруч бути, допомагатиму, чим зможу. Один він залишився, не потрібен нікому, може хоч дочці стане в нагоді в роботі. Говорив все це Володя, а сам плакав. Пробачила його дочка, але не відразу, через пару місяців. Відтоді, живе батько біля дочки, допомагає чим може і боїться цей чоловік тільки одного, що знову залишиться один, нікому не потрібний.
Можливо, Дарині не потрібно було пробачати батькові?
